Житомирська каналізаційна інфраструктура функціонує в аварійному режимі, – більшість мереж і колекторів були споруджені ще за радянських часів і вже давно вичерпали експлуатаційний ресурс.
Якщо і надалі ця проблема не матиме цивілізованого рішення, то вже завтра на усі українські міста, зокрема й Житомир, може очікувати колапс у сфері водопостачання та водовідведення. І ось чому:
- усі каналізаційні колектори Житомира були побудовані у 50-80-х роках із непридатних для каналізаційної інфраструктури залізобетонних конструкцій, нестійких до хімічних та механічних впливів, тому вони перебувають у зношеному стані. Через вплив сірководню, який виділяється зі стоків, спричиняється т. зв. газова корозія, бетон стає крихким, сталева арматура іржавіє і каналізаційні труби руйнуються;
- каналізаційна система є розгалуженим комплексом, який складається із внутрішньоквартальних і вуличних мереж, головних колекторів, насосних станцій та напірних трубопроводів тощо. Загальна протяжність каналізації Житомира становить 259 км, 71% із них — аварійні;
- згідно з даними Національної доповіді про якість питної води та стан питного водопостачання в Україні за 2019 рік загальна протяжність каналізаційних мереж у Житомирській області становить 1214,4 км, з них ветхих та аварійних — 503,3 км або 41,4 %; протягом року було замінено 1,85 км або 0,4 % від потреби; протяжність каналізаційних мереж у нашому місті — 252 км, у 2019 році власними силами нам вдалося замінити 386 м каналізаційних мереж, у 2020 році — 902 м;
- на балансі водоканалу перебуває 28 каналізаційних насосних станцій, на яких понад 90 % насосного обладнання потребує заміни; за останні кілька років нам вдалося модернізувати 6 КНС, але цього мало, адже станції зі зношеним обладнанням — це потенційна загроза екологічному благополуччю міста;
-вкрай негативно впливають на каналізаційну систему й понаднормативно забруднені стоки, які потрапляють в каналізаційну мережу міста від підприємств, що відмовляються встановлювати локальні очисні споруди. Водночас з житомирської каналізації щороку вилучають сотні кілограм жиру, який накопичується на стінках каналізаційних труб, утворюючись внаслідок викидів до каналізації, що надходять від підприємств молочної промисловості, супермаркетів, закладів громадського харчування, більшість з яких не обладнані жировловлювачами;
- через вищеназвані фактори маємо високий показник аварійності каналізаційних мереж: у 2020 році працівниками водоканалу було ліквідовано 116 пошкоджень на каналізаційних мережах. Переважна частина ремонтів — це латання “дірок”, а не планомірна реконструкція мереж і колекторів;
- головне джерело фінансування, яке водоканал отримує для впровадження інвестиційних програм для каналізаційної мережі, є тариф. Проте він ніколи не був економічно обґрунтованим. Усі роки роботи водоканалів в незалежній Україні головним було оплатити електроенергію, яка “з’їдає” до 50-60 % тарифу, інша велика стаття витрат — заробітна платня працівників. Інвестиційна складова на рівні 3 — 8 % не дозволить НІКОЛИ привести до тями водопровідно-каналізаційну галузь, адже європейський досвід “говорить” про те, що розвиток водоканалів можливий лише за умови, якщо складова на модернізацію становитиме 30 — 50%. Нині ж водоканали, маючи в своєму арсеналі сотні і навіть тисячі кілометрів комунікацій, мають змогу замінювати щонайбільше кілька кілометрів каналізаційних та водопровідних мереж на рік.
Зволікати з комплексною реконструкцією каналізаційних мереж та інших об’єктів вкрай неправильно. Уже сьогодні необхідно приймати закони, які комплексно регулюватимуть правила й стандарти в галузі водопостачання та водовідведення, має бути розроблена Національна стратегія галузі і програма фінансування комплексної реконструкції мереж та споруд очищення каналізаційних стоків. Кожне українське місто повинно мати відповідну муніципальну програму, яка б передбачала план заходів із відновлення водопровідно-каналізаційного господарства міста. Лише за умови наявності відповідного фінансування можна змінити існуючий стан речей і вилікувати вкрай виснажену систему каналізування.
