Ми платимо за питну воду не лише грошима. Ми платимо ще й своїм здоров’ям та здоров’ям річок

Карантин вніс серйозні зміни у спосіб життя українців. Він змусив багатьох з нас відчутно сповільнити темп життя і почати ставити питання, над якими ми раніше або не розмірковували, або мирилися з відповідями. Одне із таких питань звучить так: «Чи можна пити воду з крана?».
Пити воду з крана можна, але не бажано пити її тривалий час без додаткової обробки. Щонайменше потрібен домашній вугільний фільтр. Вода у ваших кранах майже завжди (за рідким винятком) відповідає загальнодержавним стандартам і вимогам. Але проблема у тому, що ці стандарти і вимоги сильно «відстали» від життя. Ми не п'ємо воду з крана, тому що вона насамперед несмачна через хлор, який ми, співробітники водоканалів, зобов’язані додавати у воду для її знезараження.

Але якщо заглиблюватися у проблему якості води, то я виділяю наступні чинники, через які ми не п'ємо воду з крана:
1. У нас великий рівень зносу водопровідних і каналізаційних систем. Вода, підготовлена на водоканалі, повторно забруднюється, долаючи «шлях» до вашої квартири. Причина — іржаві і діряві труби.

Потрібно повністю трансформувати систему управління водними ресурсами.

 2. Україна — країна з поганим «каналізуванням». У нас каналізації будувалися за радянських часів, тоді ж, коли системи очищення стоків на заводах і підприємствах. Відтоді якість стоків та їхній хімічний склад дуже змінилися. Велика кількість каналізацій просто не справляються з тими речовинами, які в них потрапляють. Наприклад, з фосфатами. Тому останнім часом дуже погіршилася якість води в річках.

3. У нас на рівні держави немає запиту на чисту питну воду. Ми змирилися з тим, що кожен вирішує цю проблему у межах бюджету своєї сім'ї. Держава нам поки що гарантує «умовно чисту» воду в кранах. Я пишу «поки що», тому що стежу за тим, як через зміни клімату порушується водний баланс у природі: міліють, пересихають річки. Цієї зими, коли фактично не було опадів, багато водосховищ недоотримало воду.

 4. Модернізація водної системи країни — це велика фінансова інвестиція і складний інтелектуальний процес, який вимагає актуальних компетенцій і знань. Ще у 2002 році за гроші данського уряду було проведено оцінку системи водопостачання і водовідведення України та розроблено Національну стратегію реформування та розвитку водно-каналізаційного господарства нашої країни.
Так-от, 18 років тому, за оцінками міжнародних фахівців, тільки для стабілізації водно-каналізаційної галузі необхідно було понад 40 мільярдів доларів. Це ті інвестиції, які потрібно було вкласти, щоб оновити обладнання на насосних станціях і залатати труби, щоб зменшити втрати у ході «доставки» води — від водоканалу до вашого крана. Ці інвестиції не включали в себе заміну старих очисних технологій (тих, в яких активно використовується хлор) на нові - екологічно більш безпечні.

Зараз такий обсяг інвестицій здається непосильним для українського бюджету. Саме тому з 2002 року один уряд, змінюючи інший, передає у спадок цю невирішену задачу, за яку ніхто не хоче взятися серйозно і системно. Чому? Тому що для того, щоб вирішити проблему водної інфраструктури в Україні, треба буде серйозно інвестувати в інтелектуальну інфраструктуру — вчити фахівців працювати з міжнародними кредитними коштами, навчати інженерів і технологів сучасним знанням. Потрібно повністю трансформувати систему управління водними ресурсами — шукати правильний баланс між інтересами бізнесу (особливо агро), суспільством і екологією.

 А ще — перестати обіцяти низькі тарифи на воду. Тому що ми вже давно не живемо в соціалістичній державі, вода — соціальна послуга, але якщо ми буде платити за неї «соціальну» ціну, то її якість буде з кожним роком погіршуватися. Нещодавно ми з нашою командою Житомирського водоканалу порахували, скільки середньостатистична сім'я витрачає в рік на «доочистку» води. За нашими розрахунками ця сума — від 3 — 7 тисяч гривень на рік.
І навіть якщо взяти найнижчу ціну — 3 000 гривень — і помножити на 12 млн українських домогосподарств, то вийде 360 млрд гривень. Це гроші, які українці витрачають на питну воду щороку. Нехай вас шокує ця приблизна цифра. Ми платимо за питну воду не лише грошима. Ми платимо ще й здоров’ям своїм та здоров’ям річок.

Тема наявності чистої води — це тема з гострими кутами. Вона вимагає серйозного осмислення і, як результат, складних рішень. І відсутність грошей в цій історії - не найбільша проблема. Набагато більша проблема — це боязнь відповідальності за складні і непопулярні рішення. Коронавірус і карантин вчать нас думати про суспільне, відчувати свою відповідальність за свої персональні дії. Вони заохочують нас цінувати правила і переставати бути варварами.
 
Мені хочеться вірити, що карантин стане умовою для нашої соціальної зрілості. Ми зобов’язані перестати закривати очі на складні проблеми, які вимагають від нас точного розуміння загроз, наявності ресурсів (грошей і знань) і волі змінювати ситуацію.
Для того, щоб трохи розрядити обстановку, розповім, як минулого року в іспанському місті Більбао я почув, як два іспанці сперечалися про те, в якому місті вода з крана смачніша — в Більбао або в Барселоні.

«Але ти просто не пробував воду в Барселоні!», — кричав один іншому. Я із задоволенням слухав цю суперечку і думав про те, що, напевно, тільки в декількох українських містах люди пишаються смаком води з крана — і тільки тому, що ці міста беруть воду зі свердловин. У той час, як більше 70% водоканалів споживають воду з Дніпра, Дністра, Південного Бугу та інших річок, які з кожним роком стають все бруднішими. І в той час, коли розвинені держави працюють над технологіями повторної очистки стоків для того, щоб повертати воду в промисловість і сільське господарство, ми працюємо на очисних спорудах минулого століття.

Ми поки навіть не навчилися думати про воду, як про ресурс, який має властивість вичерпуватися.

Джерело: https://nv.ua/ukr/opinion/pitna-voda-ta-jiji-ochishchennya-chomu-varto-pidnyati-tarifi-novini-ukrajini-50080832.html