Петро Пікуль працює на водоканалі 41 рік. Він пройшов шлях зі слюсаря, який відновлює цілісність труб, замінює зношену запірну арматуру, до майстра водопровідних мереж, який контролює ці процеси. Петро Іванович зізнається, що ніколи в житті у нього не виникало думки про необхідність змінити роботу. Він завжди йшов на роботу і повертався з неї у бадьорому настрої, незалежно від кількості відпрацьованих годин і труднощів робочого процесу. Секрет повсякчасного оптимізму – в любові до справи життя.

«На водоканалі я працюю з 1981 року. Спочатку я працював слюсарем 2 розряду. Протягом 10 років роботи я отримав 5 розряд – найвищий і працював бригадиром (від ред. – керуючим бригади). А з 2000 року і до сьогоднішнього дня я працюю майстром бригади. На той момент про водопровідну систему міста піклувалося 6 бригад: одна обслуговувала колонки, інша – відповідала за функціонування запірної арматури, 2 бригади ліквідовували пориви, одна прочищала колодязі, шоста бригада відповідала за асфальтування».
 
«Зарплата була маленька – 120 рублів, але мене завжди тягнуло на роботу, я ходив із задоволенням. Мені і зараз подобається моя робота, я хочу працювати тут до кінця своїх днів (сміється).  Я прийшов у 23, зараз мені – 66 і я весь час – на водоканалі».
 
«Зараз працює 5 бригад, але, на жаль, не усі вони повні. У моїй бригаді працює 3 чоловіка. Колись в бригаді, яка обслуговувала колонки, працювало 11 працівників. Тоді в місті було аж 1200 колонок. Були такі дні, коли нам доводилося ремонтувати по 200 – 300 колонок. Щоб їх полагодити, ми працювали з 8:00 до 20:00. Було цікаво працювати. Майданчики для колонок ми виготовляли прямо на водоканалі. Раніше централізоване водопостачання було далеко не у всіх і люди масово брали воду з колонок. Колись я жив на Чуднівській – води в будинках майже ні в кого не було».


 
«Трапляються в нашій роботі складні випадки. Якось на вул. Космонавтів, 30 ми ліквідовували порив 24 години. Тоді під землю провалилася електроопора. Ми приїхали на порив, дивимося: стоїть стовп, у ньому – 2 дірки, із тих дірок «шурує» вода, як з колонки. Поки ми ліквідовували порив, який стався прямо під електроопорою, сам стовп «утримував» кран. У 90-х на початку 2000-х було стільки поривів, що ми працювали цілодобово. Найраніше я приходив додому о 23:00. Дружина вже казала, що відвикла від мене (сміється)».
 
«Найскладніший вид робіт – порив на трубі, над якою проходить велика кількість комунікацій, наприклад, кабелі на 10 000 Вт, газові труби. Їх потрібно шурфувати руками. Іноді трапляються випадки, коли кабелі рвуть – не завжди представники відповідних організацій можуть показати правильну траєкторію залягання їхніх комунікацій. Зараз ми намагаємося робити по 2 пориви у день (кожна бригада). Мороз вдарив, потім – відлига: земля ніби приходить у рух і старі чавунні труби руйнуються. У попередні десятиліття у дні відлиги, які приходили після 20-30-градусного морозу, було по 70-80 поривів на добу – місто тріщало. Ми їх ліквідовували протягом одного-двох тижнів. Тоді не було таких гарних матеріалів, завдяки яким вдавалося б швидко ліквідувати порив (хомутів, які дуже легко встановлюються), – трубу чеканили вручну. Зараз легше працювати, бо є різні матеріали: хомутики, джеби, муфти, – робота робиться швидше. Тепер ми всі пориви ліквідовуємо протягом дня. Вчора кожна бригада «зробила» по 2 пориви».


 
«Хлопці звикли і до морозів, і до холодної води. А новенькі не затримуються: 2 рази залізли в розкопку – і звільнилися. У великі морози навіть ключі до рук прилипають, але всі звикли. В рукавицях ти ж не будеш працювати – гайку не закрутиш. Зараз на водоканалі лишились лише загартовані хлопці, які працюють по 20 – 30 років».
 
«Сьогодні ми ліквідовуємо порив на трубі, що живить водою лікарню (від ред. – йдеться про міську дитячу лікарню). Ми не знаємо, скільки часу будемо його робити: можемо впоратися за годину, можемо – за 10. Ніколи не знаєш, о котрій твій день закінчиться. Але ми ж не можемо діток лишити без води, воду треба дати».


 
«Часто нам говорять: «Як це ви робите роботу? Один робить – п’ятеро стоять». Я Вам розкажу: значить, вийшов тракторист, який зробив свою роботу – розкопав траншею, вийшов з машини один водій, другий водій (від ред. – йдеться про водіїв спецтехніки) та й дивляться, як ведуться роботи, а робітників усього 3 плюс майстер, який контролює процес. І в кожного – своє призначення: бо є ж слюсарі, є зварювальники».
 
«Раніше любив рибалити, зараз люблю подивитися телевізор, допомогти дружині, проводжу вільний час із онучками. Я їх балую – виконую їхні бажання. У мене дві дівчинки – я їх обожнюю. Меншу я воджу кататися на гірку, навіть вчора були. А брат Саша, який теж працює на водоканалі слюсарем, до цих пір любить рибалити – це його хоббі з дитинства».


 
«У нас колектив класний. Я всіх своїх люблю і поважаю. Якщо комусь щось потрібно допомогти – ми допомагаємо один одному. На водоканалі працює і моя донька. Колись вона прийшла на водоканал працювати обхідником. Ми з дружиною допомагали їй після роботи розносити квитанції. Це дуже тяжка робота: треба якось зайти в закриті під’їзди, віддати квитанції в руки мешканцям приватного сектора, у яких немає поштових скриньок. Дівчат там і обзивали, одного разу навіть ледь не прибили. Зараз дочка працює в кол-центрі».

«В останні кілька років водоканал почав розвиватися. Почалися реконструкції, замінюємо вводи – це дуже правильно, бо вони всі гнилі. Простіше стало працювати, бо є необхідні матеріали, хороші екскаватори, але автотранспорт потребує подальшого оновлення, бо аварійки, мулососи дуже старі».

«Я народився і виріс в Криму (поблизу Джанкоя), вчився – в Києві. Після переїзду в Житомир, я скучав по Криму. Часто сідав у поїзд і їздив до своїх друзів. Там було цікаве і смачне життя: помідори, абрикоси, виноград. Я за ним ностальгую, але й Житомир дуже люблю».