Житомирський водоканал – підприємство, яке виплекало велику кількість трудових династій, велика кількість родин, залюблених у свою справу, – виплекала підприємство. Із покоління в покоління передаються майстерність, знання, любов до водоканалу від тих житомирян, які ходили сюди на роботу у минулому столітті, до їхніх дітей та онуків. Сьогодні контрольно-вимірювальну лабораторію підприємства очолює фахівець, чиє родове дерево вкоренилося на водоканалі у 60-х рр.  В інтерв’ю Ольга Купрієць розповіла про свою трудову династію, 5 членів якої із 3 поколінь присвятили своє життя найголовнішому у забезпеченні життєдіяльності міста підприємству.



«На водоканалі я працюю уже 25 років. До цього – працювала вчителем початкових класів: спочатку у 19 школі, потім – у 34, згодом – у одній зі шкіл на Львівщині. Я дуже люблю дітей і мені подобалося вчителювати, але так склалася доля, що коли я повернулася зі Львівщини – відповідних вакансій у житомирських школах не знайшлося, тому я пішла працювати на водоканал. Спочатку зайняла посаду змінного лаборанта, потім – лаборанта, згодом – інженера. Зараз очолюю контрольно-вимірювальну лабораторію, яка цілодобово контролює якість води, що подається на місто».

«З кожним роком процеси водопідготовки ускладнюються погіршенням якості води, що зумовлюється багатьма факторами: від антопологічних чинників (наприклад, люди продовжують виводити каналізаційні труби у річки) до військових дій, які, звісно, шкодять і ґрунтам, і воді. Ми маємо дуже складну «вхідну» воду, яку вкрай важко довести до нормативних показників. Наші очисні споруди були розраховані на очищення води першого-другого класу якості, зараз за деякими показниками вона не відповідає навіть 4-ому (каламутність, кольоровість). Наше водосховище потребує чистки дна, бо воно страждає від замуленості, але, на жаль, зараз ці роботи неможливо провести».



«У весняно-літній період якість води погіршується ще дужче. Навесні це зумовлено паводком, який змиває у річки все, що знаходиться на їх берегах, влітку унаслідок підвищення температури води посилюється її «цвітіння», пришвидшуються хімічні процеси, які зумовлюють погіршення її якості».

«Якщо у водосховищі якість води погіршується, то ми на цей процес реагуємо: використовуючи більшу кількість реагентів (щомісячно витрачаємо на це кілька сотень тисяч гривень), збільшуючи час контактування води з реагентами».

«Ми контролюємо воду на усіх етапах водоочистки. Відповідно до показників, які фіксуємо, корегуємо технологію очищення. Якщо у процесі очистки води виникають якісь проблеми – проводимо додаткові заходи, покликані його оптимізувати: наприклад, пробне коагулювання, корегування дози реагентів. Бувають такі періоди, що доводиться змінювати технологію очистки води ледь не щодня, адже вода – «жива» речовина і її склад змінюється постійно. Звісно, 25 років тому вона була «стабільніша», і ми мали значно менше проблем з її очисткою».

«Нині ми контролюємо воду за значно більшою кількістю показників, ніж раніше. Маємо велику кількість приладів, необхідних для проведення вимірювань: спектрофотометри, нітратоміри, сухожирові шафи, автоклави, термостати, фільтрувальні установки. Кількість досліджень, які ми проводимо – щодня різна, адже ми маємо перевіряти воду не тільки за відповідним графіком, а й контролювати відповідно до потреб: робити аналізи після того, як наші працівники ліквідовують наслідки поривів, опрацьовувати звернення громадян. Ми надаємо також платні послуги тим споживачам, які хочуть перевірити воду із власних свердловин, колодязів».

««Найскладніші» для нас показники – це марганець, залізо, періодично – фітопланктон, каламутність та кольоровість. Стосовно останніх, то специфічний запах та колір – не з тих, які можуть зашкодити здоров’ю. Окрім того,  їх значення після очистки не перевищують вимог, встановлених нормативними документами».



«У людей іноді складається хибне враження стосовно якості води на основі її органолептичних показників: їм здається, що якщо вода прозора і не має стороннього присмаку, то вона безпечна, але у джерелах і колодязях нашого регіону мікробіологічні показники, недоступні для зору, перевищують нормативи у десятки, а іноді – й у сотні разів (пити таку воду категорично заборонено). За показниками кольоровість та каламутність вода може бути суперкласною, проте при цьому вона може мати значні перевищення за вмістом нітратів, нітритів, амонію тощо».

«Спеціалісти, які працюють у нашій лабораторії, мають великий досвід роботи, відповідну освіту. Я абсолютно впевнена у фаховості і професіоналізмі кожного із них. Навіть якщо виникають якісь суперечливі моменти, ми перероблюємо аналізи і двічі, і тричі – стільки разів, скільки потрібно. Ми не жалкуємо свого часу, фізичного ресурсу (іноді доводиться лишатися після закінчення робочого дня або виходити на роботу у вихідний), – ми робимо все для того, аби надати достовірну інформацію».

«Водоканал – моє рідне підприємство, я тут виросла. На цьому підприємстві у мене працював дідусь, бабуся, мама, тато, а тепер – я. Дідусь, Чиков Марк Макарович, у 60-х рр. очолював водоканал, бабуся працювала у хімічному відділі лабораторії, мама – у радіологічному, тато певний час працював слюсарем. Я провела на водоканалі усе дитинство. Зі школи мене забирали до мами на роботу. Мені тут подобалося, усе було цікавим: приваблювали колбочки, піпетки, досліди. Усі суботники, усі заходи відбувалися за моєї участі: поки дорослі облагороджували території – діти плели віночки із кульбабок. І так сталося, що бабуся звільнила місце для мене – вона пішла на пенсію, а я прийшла на підприємство».



«Дідусь очолив водоканал у 1960 році. Під його керівництвом здійснювалося будівництво найважливіших об’єктів –   нині діючий комплекс очисних споруд водопроводу та водозабір (очисні споруди на Набережній під скелями були виведені із експлуатації)».

«Ми жили у «водоканалівському» будинку поруч із іншими водоканалівськими сім’ями, усі тісно спілкувалися між собою: тут працювали династії Кудель, Сладковських, Гусєвих, Уварових, Топольницьких. Із 8 квартир цього будинку, що був розташований у пров. Студентському, 7 було водоканалівських. Діди, батьки, онуки дружили між собою. Робота сплелася із повсякденним життям у нерозривну цілісність. Діти із задоволенням ходили до батьків на роботу. Ми садили дерева біля водоканалу і водночас – біля нашого будинку. Ці сади одного віку».



«У вільний від роботи час я вирощую квіти. На прибудинковій території нашого невеличкого, восьмиквартирного будинку, у мене ростуть первоцвіти, іриси, піони, хризантеми, тюльпани, нарциси. 3 роки тому мені захотілося навести лад на тоді ще жахливій занедбаній території, зарощеній травою і кропивою, - я вирішила облагородити цей куточок. Зараз тут з’являються нові рослини щороку. На жаль, часто трапляються ситуації, коли люди крадуть саджанці – викопують посаджене тобою. Але на те місце я саджу нові. Найбільше люблю весняні квіти – вони таким красивим килимом встеляють землю, буяючи різними кольорами: рожевим, блакитним, бузковим. Навпроти мого будинку – художня школа, і її вихованці повсякчас змальовують квіти, вирощені мною. Моя душа радіє від цього».

«Коли почалася війна – я теж займалася своїм квітником, доглядала за рослинами. Якось мій сусід запитав мене, чи мені не шкода, якщо плоди моєї праці будуть зруйновані. Я відповіла, що не думаю про це. Ворожі літаки літали, а я саджала квіти – я не думала про погане, я думала про рослини, які мали обов’язково прийнятися і вирости. Це була моя медитація».