Є люди, які приходять на підприємство і стають для своїх колег справжніми наставниками, розбудовуючи стосунки на засадах взаємопідтримки, взаємодопомоги, мудрого порадництва. Одним із таких водоканалівських фахівців, що для багатьох працівників водоканалу став надійним товаришем, є Василь Олексюк, який протягом 6 років обіймав посаду інженера з цивільного захисту. Завдяки йому укриття на території підприємства завжди утримувалося в належному стані, працівники знали, як діяти у надзвичайних ситуаціях, а в перший день війни співробітники водоканалу взяли участь в організованому ним тренінгу з надання першої медичної допомоги. Завдячуючи спокійним, злагодженим діям, моральній та психологічній підтримці, яку Василь Леонідович надавав співробітникам від початку війни, нам вдалося утримати фахівців на своїх робочих місцях.
На жаль, Василь Леонідович прийняв рішення піти із займаної посади. Ми хочемо подякувати колезі за все, що він зробив для нашого підприємства та простягнуту руку допомоги кожному, хто звертався до нього за порадою та у пошуках підтримки.
Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з Василем Леонідовичем, у якому він розповів про свій життєвий шлях, наповнений добром і любов’ю до людей, роботи та всього світу.
«Я прийшов на водоканал у 2017 році на посаду інженера з цивільного захисту, в безпосередні обов’язки якого входить розробка планів робіт та іншої документації з питань цивільного захисту, інструкцій з попередження і ліквідації надзвичайних ситуацій на підприємстві, положень, пояснювальних записок та звітів щодо убезпечення впливу потенційно небезпечних об’єктів. Цим і займався до 2023 року».
«Я відрізняю кадри від баласту. На кожній роботі є баласт, який приходить на відбувальщину, а є кадри, які вболівають за те, що вони роблять. Про таких говорять: «Кадри вирішують все». І їх треба берегти. Працюючи на водоканалі, я настільки проникся бажанням бути корисним людям, що завжди жив з думками про них і присвячував себе служінню їм. В колективі усі повинні жити вкупі, в єднанні, в злагоді, дослухатися один до одного».
«Я почав заробляти гроші в 7-ому класі: випасав на літніх канікулах овець, заробляв 112 рублів (вівчарня, яка налічувала 2000 голів, була в сусідньому селі). А першого вересня за мою працю мені у школі вручали наручний годинник, будильник, декілька подарунків. Змалку допомагав матері отоплювати школи, в яких вона працювала: ми з братами заготовляли дрова, розпалювали груби».
«У нас 11 дітей у сім’ї: 7 дівчат і 4 хлопці. Ми родом із Хмельниччини (Волочиський район). Нашій мамі присвоїли звання «Мати-героїня» з врученням Золотої зірки. Ми росли дружно і продовжуємо спілкуватися один із одним, хоча нас і розкидало по всьому світу. Я служив в Ужгороді, забрав туди і там видав заміж одну свою сестру, потім - і другу. Обидва їхні чоловіки зараз на війні».
«Мамин батько – дід Антон – після війни був першим у селі головою колгоспу. Прослуживши 5 років в армії, він повернувся в рідне село, аби відбудовувати його».
«Буквально через дорогу від дому мого дитинства був медпункт, а за медпунктом – ставок. Ми страшенно любили рибалити. Я міг просто взяти палку, прив’язати крючок, плюнути на нього, закинути – і зловити рибу. У нас була весела компанія. Цікаве було дитинство, дуже цікаве. Зараз я продовжую спілкуватися з багатьма хлопцями із цієї дитячої компанії. Підтримую зв’язок і з однокласниками та одногрупниками із військового училища, у якому я навчався. До війни ми любили збиратися, відпочивати разом».
«Мене завжди тягнуло до села, моя душа належить селу. Рослинництво, тваринництво, – це все завжди приносило мені задоволення. Тому в моєму житті завжди була улюблена справа: я вирощував і продовжую вирощувати різні сільськогосподарські культури (ячмінь, пшеницю, сою, гречку). Багато років поспіль фермерством займається мій однокласник, який консультує мене з різних питань. Біля мого будинку в Житомирі росте дуже багато квітів (троянди, ромашки, тюльпани, лілії) та плодових дерев (яблука, вишні, абрикоси, персики, черешні). До речі, у мене є черешня, на якій прищеплено три сорти ягід. Є аґрус, кілька сортів малини, смородина».
«Мені болить душа за українські села, які зникають. Приїжджаєш і дивишся на пусті поля, – вже все не так, як було раніше».
«Коли донька навчалась в університеті – ми тримали 80 кроликів. Я завжди відряджав її в університетський гуртожиток «відповідально»: 1 – 2 кролики стушу, ще 4 – дам із собою. В гуртожитку я бував дуже часто і завжди був бажаним гостем. Тільки-но я приїжджав – одразу всі йшли до Юліної кімнати: батько привіз смаколики» (сміється).
«Донька Юля – моя гордість. Вона завжди чудово навчалася і досягала поставлених цілей у житті. Закінчила з відзнакою КПІ, де навчалася на спеціальності «Соціологія і право». Про неї я можу розповідати безкінечно. Коли вона ходила в садочок, із старшої групи її забирали в молодшу, аби вона меншим дітям казки читала. У мене збереглася книжечка, з якої вона вивчила всі вірші. Я їх теж часом згадую, бо вчив разом із нею:
Поїзд враз загальмував,
Різко зупинився.
Всі налякано стоять,
Мабуть, хтось напився.
Провідник спокійно вверх
Підкидає брови:
«РозходІться по купе: всі живі-здорові».
«Я завжди казав своїй доньці: «Якщо хочеш нормально жити – треба вчитися і працювати. Їй легко давалися мови, вона закінчила музичну школу (клас «Фортепіано»), відвідувала різні гуртки: бісероплетіння, вишивання. Найбільше її захоплення – подорожі. Вона побувала у багатьох країнах, об’їздила всю Україну. Юля здавала на права в Києві і свого часу була єдиною з групи, яка з першого разу здала без проблем сама. Тоді я їй дав ключі від нашої машини, техпаспорт і вона із друзями поїхала в тур Україною».
«Я знав багатьох друзів своєї доньки. Серед них – одногрупник Юлі Владислав Дюсов на прізвисько Дюшес, який загинув під час АТО. Я пам’ятаю його з першого курсу і нашу першу зустріч, коли він прийшов знайомитися зі мною: такий маленький, худенький, в білій майці. У доньки збереглося багато світлин із ним, і вони часто майорять спогадами у Фейсбуці. На жаль, війна не шкодує нікого. Вона забрала іще одного товариша Юлі – Євгена, колишнього «азовця», який саме збирався одружитися… Хлопець загинув минулого року під Києвом… Місяць не могли забрати його тіла… Вони були мені, як сини, як діти. Я дуже важко переніс звістку про їхню загибель. Це був дуже страшний удар для мене».
«Зараз у нас живуть 2 котика доньки: одна – британка, інша – безпритульна, яку вона придбала за символічну суму у бабусі на базарі. Юля наразі, закінчивши ВНЗ, працює в міжнародній компанії і живе працює за кордоном».
«В організації, де працює дочка, є аналітичний відділ, який аналізує роботу кожного фахівця. Якщо людина працює – вона ні за що не хвилюється, з головою поринає у свою роботу. Наприкінці року їй кажуть: «Вашу роботу, докладені зусилля оцінили, ви отримуєте за підсумками року ось таку й таку премію. Звісно, що людина працюватиме ще з більшим натхненням і бажанням, з більшою віддачею».
«Юля любить подорожувати, вона мене постійно спонукає до цього, намагаючись відірвати від роботи. Але у мене в натурі – робити все, щоб максимально допомогти їй. Хоча вона вже давно самодостатня, самостійна і може обійтися без нашої допомоги…»
«Коли я прийняв рішення звільнитися – багато колег сприйняли цю новину болісно: я завжди старався допомагати, підказувати, підтримувати людей і виконувати свою роботу бездоганно. Вважаю, що я свою місію на цій посаді виконав».
«Моя найбільша мрія - аби був мир».
