Кол-центр водоканалу — це медіатор між усіма відділами підприємства та споживачами. Оператори кол-центру забезпечують інформаційну підтримку абонентів і надають роз'яснення з питань водопостачання, водовідведення та нарахувань за послуги. За місяць ця служба КП "Житомирводоканал" обробляє більше 22 тисяч дзвінків від споживачів. Найважливіша риса, яка має бути притаманна операторам, - комунікабельність. Однією із найкомунікабельніших, найвеселіших, найколоритніших особистостей на нашому підприємстві є оператор кол-центру Олександра Скрипка. Щодня вона стикається з десятками гострих ситуацій, але її легкістю у спілкуванні з людьми не можна не захоплюватися. Олександра Федорівна поділилася своїми найцікавішими історіями із особистого та професійного життя.
“Родом я із Бурштина. В Житомир приїхала захищати диплом і так і залишилася тут жити. Навчалась я в Калуші на хіміка-аналітика (і в школі, і в училищі була відмінницею і отримувала ленінську стипендію), а практику проходила і захищала диплом на житомирському Хімволокні, де й залишилась працювати. Хоча у мене як у відмінниці була можливість захищати диплом у Кохтла-Ярве (це Прибалтика), але я вирушила услід за своєю групою в Житомир. Знаково, що захист диплому у мене був пов’язаний з водою. Паралельно з роботою на вечірньому відділенні я навчалась в Політехнічному університеті, але так і не закінчила навчання, бо вийшла заміж і народила сина”.
“На хліб заробляти я почала рано — уже в 17 років я працювала на заводі домобудівного комбінату в лабораторії, де проводила аналізи цементу та гравію”.
“З 5 років я займалася танцями. Танцювала в ансамблі “Зоряна”, з яким ми виступали за кордоном (в Болгарії, Польщі (поляків навіть підгодовували - возили їм продукти)), на телебаченні, виступали на концертах, організованих для представників влади. Потім я стала учасницею збірного танцювального колективу “Родослав”. Але, на жаль, у мене почались проблеми з ногою. Було навіть таке, що до виступу мене виносили на сцену, де я розігрівалась, танцювала, а після виступу мене із неї зносили. З часом ситуація лише погіршувалась, тому мені довелось закінчити свою танцювальну кар’єру та піти з колективу. На сцені я відтанцювала 25 років”.
“Хімволокно закрилось, я вдруге вийшла заміж, народила доньку. Ніколи не думала, що працюватиму в торгівлі, але маю досвід роботи адміністратора двох кіосків та продавця”.
“Наприкінці 2003 року я влаштувалась працювати контролером на водоканал. Після створення кол-центру я перейшла на роботу у цей відділ. У мої обов’язки входить прийом показників лічильників від населення, робота з голосовою поштою, інформування стосовно нарахувань, заміни та повірки лічильників, налагодження комунікації між абонентами та іншими відділами нашого підприємства. Для мене найважливіше — відчувати зв’язок із людьми, незалежно від того, чи танцюю я на сцені, чи спілкуюсь зі споживачами по телефону. Мені подобається моя робота, але у ній є складнощі: абоненти, які телефонують, дуже часто незаслужено ображають і звинувачують нас. Не поодинокими є ситуації, коли споживачі не можуть правильно зрозуміти ту чи іншу інформацію, а винними у цьому роблять операторів кол-центру”.
“Найбільше у професійному життя запам’яталась така історія: 14 лютого заходить до нас директор, а в цей час мені телефонує абонент, щоб з’ясувати, чому за певною адресою відсутнє водопостачання. Коли я спробувала уточнити назву вулиці і номер будинку, то у відповідь почула неіснуючу адресу, і в ході розмови зрозуміла, що жінка перебуває у стані сильного алкогольного сп’яніння. Виявилось, що вона з Ніжина, а я відповіла, що Чернігівську область ми не обслуговуємо, лише Житомирську. Абонентку ця відповідь не влаштувала і вона почала мене ображати, вимагаючи, щоб я їй дала контактні дані ніжинського водоканалу. Я не стрималася і запитала її, чи не потрібно їй повідомити номер Ізраїлю (сміється). Директор, почувши це, сказав зайти до нього з пояснювальною. Я пояснила ситуацію. На щастя, все обійшлося. Але такі ситуації непоодинокі нам часто дзвонять із Сум, Вінниці, Одеси...”
“Цікаві історії були і в студенстві. Якось, святкуючи 23 лютого, ми так напилися води, що почувалися опухлими, ми так булькотіли, що не змогли піти на пари”.
“Я люблю свій колектив: завжди є бажання бачити та чути своїх дівчат. Ми живемо як одна велика дружна родина, всі свята святкуємо разом і всі невдачі розділяємо між собою. Моя донька свого часу також працювала контролером на водоканалі. Зараз працює логістом, а старший син — помічником депутата”.
“Люблю подорожувати — все життя “в дорозі”. Мені потрібен постійний рух. Я як лев без клітки (сміється). Не люблю самотність і завжди гостро відчуваю потребу в спілкуванні. Люблю людей...”
“З дитинства пригадую такі моменти: тільки чула на вулиці похоронну музику, одразу вибігала на вулицю і починала плакати — мені завжди було шкода людей, навіть незнайомих. Один із найяскравіших спогадів юності - моє весілля: гуляли на Західній Україні з розмахом — було близько 300 гостей, увесь мій ансамбль, 16 пар, танцював”.
“У 1981 році в Житомир приїхав ансамбль “Вєсьолиє рєбята”. Моя подружка на той час працювала в ресторані “Смоленськ” і запросила мене на зустріч — так я познайомилась з Глизіним та Буйновим і опинилася в одній компанії з ними. Вони мене називали “Олєся — дєвушка с Полєсья” і на концерті, співаючи цю пісню, сказали, що вона присвячена мені”.
“Пам’ятаю, коли вперше приїхала в Житомир, сказала, що ніколи тут не житиму. І ось вже 41 рік я тут живу — воно тепер для мене моє рідне місто, назад я вже не хочу. Ніколи не треба казати “ніколи”...”
