Марія Іванівна Чиншева, головний бухгалтер водоканалу, працює на підприємстві 36 років. Протягом усього свого трудового життя вона займала керівні посади, адже при виконанні обов'язків вирізняється особливою старанністю, прискіпливістю, відповідальністю. Марія Іванівна - людина, яка реалізує своє покликання через професію, тому підприємство сприймає як свій другий дім.
“Свій трудовий шлях на водоканалі я почала на посаді старшого бухгалтера. Через рік мене перевели на посаду заступника головного бухгалтера, на якій я працювала до 2006 року. У 2006 я стала головним бухгалтером. Моя робота мені надзвичайно подобається, бо це — моє покликання. Дехто вважає, що бухгалтерська робота рутинна та одноманітна, але це не так: законодавство в сфері бухгалтерського обліку та податків постійно змінюється і ми постійно стежимо за цими змінами, враховуємо їх у своїй роботі, вчимося чомусь новому. За час моєї роботи на підприємстві жодних збитків чи штрафних санкцій, пов’язаних із веденням бухгалтерського обліку, не було”.
“З підприємством я вже як єдине ціле — це моя друга домівка. І хоча колектив постійно оновлюється, омолоджується, мені це не заважає знаходити з усіма спільну мову. Я завжди йду на роботу та повертаюсь в гарному піднесеному настрої. Інколи під час робочого дня доводиться з багатьма комунікувати, вирішувати певні питання, а моя робота вимагає зосередженості та скурпульозності, тому іноді дороблюю роботу вдома, де я можу повністю сконцентруватися на виконанні задач”.
“Бухгалтерія на підприємстві веде весь облік матеріальних цінностей, основних засобів, нематеріальних активів, прибутків, витрат, проводить щорічну інвентаризацію. Наразі у нас додалась робота по Світовому банку реконструкції та розвитку, завдяки чому я отримала досвід роботи з валютними операціями. Також за останні 10 років ми почали працювати з бюджетними коштами, яких раніше нам не виділяли”.
“Іноді, коли доводиться готувати фінансову звітність, яку слід подавати у різні інстанції, доводиться працювати і ввечері. Був випадок, коли я готувала її до 4 ранку. Я звикла до такого інтенсивного темпу роботи”.
“У мене математичний склад розуму, точні науки завжди були для мене “ближчими”, ніж гуманітарні. Я закінчила Житомирський сільськогосподарський інститут (нині — Поліський національний університет), здобула спеціальність “Економіка та реорганізація сільського господарства”. 2 роки я навчалась на стаціонарі, потім за сімейними обставинами перейшла на заочну форму навчання”.
“Я часто згадую свої дитячі роки, місця, де я росла, де навчалась, і дуже хочеться повернутися туди. Я народилася і виросла у селі Мошки Овруцького району, яке постраждало унаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Пригадую, що одразу після аварії у людей не було розуміння усього жаху того, що відбулося. Лише через певний проміжок часу, коли почало з’являтися більше інформації, всі почали усвідомлювати всю небезпеку та серйозність ситуації. Після аварії на ЧАЕС сусідні села переселяли, а моє — ні, за винятком тих, у кого була відповідна довідка від лікаря про необхідність переселення за станом здоров’я. За такою довідкою моїх батьків переселили в с. Двірець Житомирської області. Після вибуху стан здоров’я моєї мами значно погіршився, у неї була астма, тому їй і рекомендували переїхати. Батьки на той момент були вже пенсійного віку, тому переїзд дався їм надзвичайно складно і був болючим, адже не хотілось залишати домівку. Живучи вже на новому місті, вони часто їздили до свого рідного села, доглядали за будинком. Взагалі дуже багато людей, яких примусово переселили, через певний час повертались назад у свої домівки”.
“Багато дитячих спогадів виринають з минулого. Я з дитинства звикла до роботи на землі: пам’ятаю, як одразу після школи йшли на хмелеві плантації збирати хміль, і вже затемна повертались додому, а ще потрібно було вивчити уроки. Часто згадую, як вперше в житті я побачила море в Одесі, — це незабутні враження”.
“Я маю доньку, сина і вже тричі бабуся. Моя сім’я для мене — найдорожче, що є в моєму житті. Ми з дітьми та внуками живемо всі разом, тому кожну хвилинку свого вільного часу я проводжу з ними. З найменшою онучкою, якій 1,5 рочки, люблю гуляти на свіжому повітрі у Гідропарку. Старшим онукам вже 11 та 16 років — вони вже дорослі”.
“Мій тато, який закінчив усього 6 класів, також мав здібності до математики. Пам’ятаю, як завжди в школі допомагав і мені, і всьому моєму класу вирішувати математичні задачі. Я прийду в школу і лише у мене однієї зроблено завдання, — а всі у мене списують. Він мене навчив працювати з рахівницею. Батько був церковним касиром, і я ще з дитячих років йому допомагала у веденні касової документації та звітності. Коли його не було — я сама вела увесь облік: приймала кошти за вінчання, хрестини, видавала квитанції, записувала все у книгу. Мені було цікаво”.
“У мого старшого брата — Закусила Миколи Івановича — сім’я журналістів: і він, і дружина, і дочка, — всі займаються цією діяльністю. Окрім того, він ще й художник — малює чудові картини. 2 роки тому в Овручі проходила його авторська виставка картин. А ще він написав декілька книг. Нас завжди “тягне” на нашу малу Батьківщину, туди, де наше коріння, тому ми часто разом з ним відвідуємо наше село, наші рідні місця — це наче повернутись назад в дитинство. Але й Житомир я дуже люблю, це місто мені одразу прийшлося по душі. Воно для мене стало рідним”.
