Іноді на наше підприємство приходять нові фахівці, які одразу долучаються до примноження добрих справ, на яких «спеціалізується» підприємство, до підтримки та розвитку його корпоративних традицій, вони активно генерують нові цікаві ідеї та стають їх рушіями. Одним із таких наших колег є інженер-енергетик Казимир Жарський, який працює на водоканалі усього рік, але за цей час він встиг взяти участь у проєктах із забезпечення додаткового живлення на водопровідних насосних станціях, встановленні нового енергоефективного обладнання, яке дає змогу підприємстві заощаджувати кошти. Окрім того, цей рік роботи для нього ознаменувався участю в усіх зборах на підтримку ЗСУ, ініційованих підприємством, та 4 донаціями крові для тих, хто потребує її переливання.



«Я сам родом із Довбиша, але так сталося, що зараз працюю на Житомирводоканалі. До цього я 11 років працював на комунальному підприємстві – ТОВ «Ковальська Житлосервіс», був начальником ВЖРЕПу. Я завжди відстоював права власників квартир і мій трудовий шлях там був можливим доти, доки я міг приносити їм користь».

«Зараз на водоканалі я працюю інженером-енергетиком. До моїх обов’язків входить складання планів попереджувальних ремонтів електротехнічного обладнання на місяць, на рік, керування ремонтно-аварійними бригадами, супроводження технічної документації, ліквідація аварійних ситуацій на об’єктах».



«На підприємстві дуже хороший колектив – таких зараз в країні мало. Тут працюють династії, зберігаються історії цілих родин. У нас на службі головного енергетика чимало працівників, у яких на водоканалі працювали діди, батьки, матері. Нащадки, які зараз тут трудяться,  – фундамент підприємства, вони хороші спеціалісти, які справді люблять водоканал».

«Найцікавіший проєкт, у реалізації якого я брав участь на водоканалі, – це встановлення нового насосного обладнання на водопровідній насосній станції першого підйому, проєктування для цієї мети нової лінії на 0,4 кВт з установкою трансформаторної. Ці заходи дали змогу досягнути 40% економії електроенергії (у порівнянні зі споживанням старого обладнання)».



«Окрім того, служба головного енергетика реалізувала дуже важливий комплексний проєкт із забезпечення додаткового джерела живлення на водопровідних насосних станціях першого, другого та третього підйому. Він передбачав встановлення дизель-генераторів для забезпечення автономного електропостачання на момент виникнення аварійних чи надзвичайних ситуацій. Цей проєкт наші фахівці реалізували власними силами без залучення третіх сторін».

«У минулому році ми почали проєктування сонячних електростанцій. Їх встановлення на великих об’єктах водоканалу дасть нам змогу економити електроенергію, витрати на яку є однією із найбільших статей наших витрат. Вартість електроенергії піднімається 2 – 3 рази на рік, на водоканалі ж тариф лишається незмінним уже третій рік і, звісно, оплата рахунків за електроенергію – це важкий тягар для нашого підприємства».

«Я підтримую корисні ініціативи підприємства. Свого часу, коли організовувалася команда для здачі донорської крові – я вирішив доєднатися. Ситуація у країні зараз така, що дуже хочеться їй чимось бути корисним: якщо моя кров може врятувати комусь життя, то я вважаю, що мій обов’язок – це зробити. Я завжди займаю активну життєву позицію: долучаюся до зборів на підтримку наших захисників; у перші місяці повномасштабного вторгнення, коли під Києвом стояли ворожі війська, у мене вдома протягом 2 місяців жили 10 біженців; допомагаю продуктами тим українцям, які нині проживають у зоні активних бойових дій».



«Я все життя навчаюся: спочатку – у сільськогосподарському училищі, де навчився розбиратися в техніці. У мене були дуже хороші, кваліфіковані вчителі, які знали свої предмети і уміли їх викладати. Потім навчався в індустріально-педагогічному технікумі, який закінчив із червоним дипломом. Далі пішов служити. Паралельно здобував вищу освіту і отримав спеціальність «Інженер-механік»».

«Найяскравіший спогад у моєму житті – 3 зустрічі із Папою Римським. Перша відбулася у лютому 2015 року. Мені із моїм приходом запропонували поїхати у Ватикан разом із католицькими єпископами – з України тоді поїхала делегація з 80 осіб. Це був початок посту. На Площі Святого Петра правилася велика служба – більше 40 000 прихожан з усього світу з’їхалися на неї. Тоді Україна переживала трагедію, що відбулася в Дебальцевому. Усю нашу делегацію запросили зайняти сектор перед престолом. А потім нам зробили ще один подарунок – запропонували відвідати папські сади. Друга зустріч із Папою Римським відбулася у Кракові під час святкування Фестивалю молоді, іще одна – під час святкування 100-річчя з об’явлення Богоматері Фатимської у Португалії».



«У мене життя видалося насиченим, я побував у багатьох країнах. Але так сталося, що мені потрібно було доглянути за батьками і я повернувся до рідного Довбиша».

«Я виріс у великій сім’ї: нас у батьків було 9 дітей. Багато дітей – це взаємозамінність: якщо мама займається хатніми справами, то старші діти дивляться за меншими; це допомога по господарству, яке, звісно, було великим: ми тримали корови, свині, вівці, коні. Якось я запитав у своєї мами, чи їй складно було нас ростити. На це вона відповіла, що віддавати любов –  ніколи не складно».

«Довбиш – дуже цікаве містечко. Можна сказати, що це – духовний центр Житомирської області. Тут нині діють 7 церков. Довбиський костел є санктуарієм, який об’єднує 11 костелів. Він славиться своїм унікальним 36-голосним органом (такі є лише у 3-х українських містах: Харкові, Львові, Довбиші). Нам його подарувала релігійна громада із Цюриха».

 «У Довбиші досі функціонує фарфоровий завод, якому минулого року виповнилося 200 років. Продукція заводу славилася своїм кобальтом і користувалася попитом за кордоном. Зараз він – єдиний діючий фарфоровий завод в Україні, усі інші припинили своє існування. Хоча лише на Житомирщині таких підприємств було кілька: Коростенський, Баранівський, Помінський».

«У мене є бджоли. Пасіка – моє хоббі. З’явилося воно у моєму житті випадково – я хотів допомогти одній знайомій людині. Якось, побачивши, як плаче консьєржка (моя колишня співробітниця), я запитав у неї, що сталося. Жінка розповіла: помер її дід, лишилася велика пасіка. Ніхто з родичів не знає, що з нею робити, але й купувати ніхто не хоче. Я вирішив викупити її і перевіз із Київської області до Довбиша. Уже 7 років пройшло відтоді, як я став пасічником. Мені дуже подобається організація праці у бджолиній сім’ї: щоб ми жили так, як бджоли, то були б «у шоколаді». Бджолина сім’я надзвичайно організована, кожен її член має свій об’єкт праці, за який він відповідає: матка –  голова, яка усім керує, є охоронці, є робочі, є такі, що доглядають за малятами, є свита, яка обслуговує матку, є трутні, яких сім’я тримає доти, доки вони потрібні, а на зиму виганяє з вулика».



«Я – музикант, закінчив музичну школу у Довбиші, граю на тромбоні, гітарі, співав у хорі. Під час військової служби був учасником зразково-показового оркестру. То була дуже хороша вишукана школа: нам потрібно було напам’ять вивчити 20 маршів (без жодних нот). У Довбиші зберігся духовий оркестр і мене іноді запрошують взяти участь у їхніх заходах».

«Головні принципи, якими я керуюсь у житті, – бути відкритим з людьми, чесним, виконувати добросовісно свою справу. Ці принципи мені прищепили батьки, за що я їм вдячний. Усю свою життєву дорогу вони були трудягами. Пригадується з дитинства такий випадок, коли ми з хлопцями залізли у садок на сливи. Батько мене спіймав і сказав, аби я віддав сливи господарям садка і попросив вибачення. Мусив піти до бабці і попросити вибачення, а вона сказала: «Я тобі, сину, ще дам». Це навчання даремно не пройшло – гарна життєва наука».

«У мене було багато можливостей виїхати за кордон, жити в Польщі, Ізраїлі, але я пообіцяв батькам, що наше родинне гніздо житиме доти, доки я живу. Я хочу жити в Україні, робити Європу у нас».