Робота контролера водоканала - надзвичайно складна, адже люди цієї професії постійно працюють з людьми і наражаються на агресію тварин. Плинність кадрів у відділі контролю та реалізації послуг висока в усі часи, - далеко не кожна людина може витримати фізично та емоційно важкі умови праці. Проте у цьому відділі є співробітники, які вважають закріплену за ними дільницю, - своїм другим домом, тому завжди з радістю вирушають на знайомі вулички, до людей, з якими встигли зріднитися. Серед таких працівниць - контролер приватного сектору Ірина Боярчук.

«Я працюю на водоканалі з 1993 року. Прийшла працювати в бухгалтерію касиром-бухгалтером, працювала на цій посаді 5 років, а потім пішла в декретну відпустку. Повернулася на водоканал у 2008 році. Відтоді працюю контролером приватного сектору. Моя робота дуже важка, бо ми працюємо із абонентами окремих домоволодінь. Відстань від будинка до будинка – це кілометраж, собаки, холод, дощ, вітер, іноді – спека. Моя дільниця – це приватні будинки Мальованки, Корбутівки, вул. Короленка. Я роздаю квитанції, складаю акти про виявлені недоліки (непрацюючі лічильники, зміну кількості проживаючих осіб, про те, що люди не користуються водою), розношу повідомлення про необхідність проведення періодичної повірки лічильників».



«У нашому відділі значна плинність кадрів – робота складна. Якось я рахувала, що за 2 роки змінилося 50 людей. У нашому колективі – всі з гумором, навчилися виживати» (сміється). Велика наша проблема – це собаки. Іноді вони нас кусають… Мене тягали і за шубу, і за литку, і за взуття. На 10-ому році моєї роботи контролером мене також вкусила вівчарка. Одній моїй колезі собаки повністю пошматували куртку, повалили додолу, – був дуже страшний випадок. Ще одну працівницю нашого відділу собаки кусали кілька разів. Стикаємося ми й з агресією п’яних людей – якось до нас вибігла людина із сокирою».



«Але звикаєш до усього. Приходить весна – все квітне: ось розпустився бузок, тут пахнуть іриси. У однієї абонентки – цілий город ірисів. Коли іду вулицею, я чую їх запах за 20 м. Осінь дарує свою красу. Ти йдеш вулицями – і отримуєш насолоду. Якось восени я обходила будинки, не маючи парасолі. Того дня дощило. Один зі споживачів спитав: «Ви не боїтеся дощу?» Я відповіла: «Я нічого не боюсь» (сміється). Зараз я ще більше упевнилася в тому, що дощ, сніг, сонце, – це щастя. А от війна – це справді страшно…».

«Іноді дуже втомлююся. Здається, сили покидають і хочеться звільнитися. Але йдеш у відпустку – і на душі відлягає, бо тут все своє, рідне. Коли ти пропрацював стільки років – ти знаєш людей, тебе знають вони і зустрічають вже з розпростертими обіймами. Трапляється іноді, що в когось поганий настрій і він поводиться нечемно, але приходимо іншим разом – і людина вибачається… Ми, як психологи, ми повинні розуміти, що у людини щось сталося. Зараз, під час війни, у багатьох людей потреба – просто поговорити. Багато літніх житомирян лишилися самотніми: у одних – діти і онуки виїхали за кордон, у інших – пішли на війну. На моїй дільниці живуть люди, які пішли воювати сім’ями: чоловіки, жінки. Є бабуся, у якої онук – в полоні. Люди тримаються і вірять. Ти приходиш – вони тобі виливають душу. І ми вислуховуємо, даємо якісь поради. Це – свого роду різновид психологічної допомоги… Мої бабусі виходять до мене обнімають, цілують, кажуть: «Наша Ірочка іде», – так я заразилася коронавірусом (сміється). Моя дільниця – мій другий дім. Коли я йду у відпустку – то скучаю. Взагалі я хочу сказати, що люди добрі, незважаючи на ту ситуацію, яка зараз склалась… Навпаки – до війни люди були більш агресивні, тепер люди стали значно добрішими. Буває ідеш з не дуже гарним настроєм, а з тобою хтось пожартує, хтось скаже комплімент, – і на душі розвиднюється».



«Абоненти з моєї дільниці телефонують мені часто: комусь треба показники передати, комусь – про витоки води повідомити. Ми – як довідкова: вони нам телефонують з будь-яких питань, бо знають нас і довіряють нам. Іноді телефонують навіть вночі».

«У мене тато зі Львова, мама – з Житомира, тому я люблю і Львів, і Житомир. Я колись працювала акторкою в ляльковому театрі, то багато їздила. Я можу сказати, що у нас дуже гарне місто. Акторську професію лишила в минулому, бо не змогла жити в розлуці з дитиною. Коли я лишала її на 2 – 3 тижні, то мені здавалося, що я не можу дихати без неї, світ здавався немилим. Я дуже хотіла стати акторкою – я нею стала. Але прийшов час і я відмовилася від свого бажання, від кар’єри акторки. У той момент я зрозуміла, що те, що ми собі уявляємо, омріюємо, – не завжди добре для нас. Я їздила і розважала чужих дітей, а в цей момент моє серце обливалося кров’ю за свою. Я відіграла ці ролі і зовсім ніколи не шкодувала, що залишила акторство».



«Свого часу я поступила вчитися в ГІТІС (російський інститут театрального мистецтва), але у мене дуже швидко пішло відторгнення. Я зрозуміла, що не зможу там бути: це все чуже, це все не моє. І я повернулася додому. Потім вступила до житомирського педінституту, трохи працювала у 18 школі, у яких вела гуртки: ляльковий, театральний. Зараз ці діти – вже мої абоненти. Ми впізнаємо один одного (сміється)».

«У мене є двоє дітей. Старша донька Маргарита – військова, їй 37 років, вона має 18 років вислуги. Молодшій моїй – 24. Вона дизайнер, дуже гарно малює. На усьому малює: на одязі, на стінах, на холсті, на людях… Найбільше їй подобається працювати з дітьми – розмальовувати їх на свята. У мене є онуки: старшому –  12, меншій  3 роки. Це дуже велике щастя – бути мамою, бути бабусею. Це те, заради чого потрібно жити».

«Кажуть, що онуків люблять більше, ніж дітей. Я прислухалася до свого серця, і зрозуміла, що у мене одне серце, я не можу по-різному любити. Я люблю однаково і дітей, і онуків. Я допомагаю донькам з дітками, щоб вони мали більше часу насолоджуватися материнством. Я намагаюся бути з онуками «на одній хвилі». Коли старшого онука батьки ставили в куток – я ставала разом з ним. Моя молодша внучка каже мамі:  «Коли ми підемо до моєї подружки?» - «Якої»? – «Бабусі Іри». До війни, коли вона приходила до нас, ми завжди танцювали, співали, стрибали. Взагалі як жінка, як бабуся, як мати, як працівниця, я дуже щаслива…».