Найкоротший шлях до знецінення — перестати помічати те, без чого неможливо жити. Саме це сталося з послугою водопостачання та водовідведення. Ми настільки звикли до неї, що оцінюємо її не за тим, що вона нам дає, а лише за цифрою в платіжці. І майже ніколи не замислюємося, що стоїть за цією цифрою.
Середньостатистична українська сім'я сплачує за водопостачання та водовідведення близько 400–500 гривень на місяць. У перерахунку на одну людину — приблизно 100 гривень.
Сто гривень на місяць або трохи більше трьох гривень на добу.
Менше, ніж коштує одна жувальна гумка. Менше, ніж коштує будь-яка дрібничка з «Аврори», яку ми купуємо, не особливо замислюючись над тим, а чи взагалі вона нам потрібна, чи так і припаде пилюкою у дальньому кутку шухляди, так і не побувавши у вжитку.
Нам би дуже хотілося, що б споживачі водоканалів все ж розуміли, щО саме вони отримують за ці кошти.
Можливість щодня приймати душ чи ванну, не несучи воду відрами.
Можливість прати одяг, мити посуд, прибирати оселю, доглядати за квітами у зручний час доби.
Можливість відкрити кран о будь-якій годині дня чи ночі й отримати воду, яка вже пройшла складний шлях очищення та знезараження (так, вона може не мати очікуваних органолептичних показників, бо джерело нашого водопостачання – не альпійські джерела, а забруднена річка, і щоб її очистити – ми використовуємо реагенти, які впливають на запах і присмак, але забезпечують безпечність води).
Можливість користуватися туалетом, не думаючи, куди подіти стоки після кожного змиву.
Можливість жити в чистоті, комфорті, задовольняючи свої гігієнічні потреби у найзручніших з відомих людству способів.
Можливість не витрачати години власного життя на пошук, доставку, нагрівання та відведення води.
І все це — за 3,5 гривні на день.
Спробуйте на мить уявити, що цієї послуги немає, що кожен літр води потрібно принести самостійно. Що кожне купання — це десятки відер, принесених з колодязя чи річки, прання — окрема подія, на яку ще донедавна наші бабусі витрачали цілий день. Що кожен похід до туалету завершується необхідністю самотужки вирішувати питання утилізації стоків.
Водопостачання та водовідведення — це не просто вода, яка нізвідки береться у крані. Це сотні кілометрів мереж, насосні станції, лабораторії, ремонтні бригади, електроенергія, реагенти, диспетчери, інженери, зварювальники та десятки інших фахівців, які щодня працюють для того, щоб підняти її з річки, очистити, забезпечити відповідність нормам ДержСанПіНу, відвести і знову очищені повернути у природу.
Найвища оцінка цієї послуги парадоксальна: про неї не думають. Варто повернути кран — і вода тече. Тому її часто сприймають не як результат складного і дорогого процесу, а як природне явище на кшталт дощу чи сходу сонця. Як благо, яке виникає саме собою і нічого не коштує. І лише тоді, коли вода зникає, стає очевидним, скільки людей, ресурсів і зусиль потрібно для того, щоб вона була. А коли її немає кілька годин чи, боронь Боже, днів, викристалізовується її справжня цінність, але, на жаль, рідко разом із вдячністю до тих, хто її забезпечує.
Можливо, настав час оцінювати водопостачання та водовідведення не крізь призму емоцій, а через розуміння того, наскільки неймовірно багато ми отримуємо за ці кілька гривень на день. Адже за 3,5 гривні на добу людина купує не воду. Вона купує час, комфорт, чистоту, безпеку, гігієну і звичний рівень цивілізації. Але від того, що звичний – знецінений…
